Від МатвіяВід МаркаВід ЛукиВід ІванаДіяння Апостолів

Книги Нового Заповіту

Перед тим, як розпочати вивчення Святого Письма Нового Заповіту, ми мусимо визнати органічний звʼязок Нового Заповіту зі Старим, як продовження і завершення довічного плану спасіння, накресленого Богом символічно уже в книзі Буття розділ 3:1-24. Новий Заповіт міститься у Старому, цьому “поводирі до Христа” (Гал. 3:24-25), як могутній дуб у малому жолуді. Всі старозаповітні події мають потрійний сенс, означаючи: а) образ діянь Бога з певними людьми в умовах їхнього часу і побуті; б) частина Божественного плану спасіння. в) прообрази великих прийдешніх істин. Наприклад, історія Авраама, Ісаака, Якова та Йосипа, виповнена потрійним смислом. Їх життя повідане просто, по-людськи. Але послух і віра Авраама, що покидає на заклик Бога вітчизну, щоб йти до невідомої країни, засвідчує християнинові, що він мусить духовно виокремитися від світу і почувати себе в ньому мандрівником і зайшлим, очікуючи небесного міста, — а готовність цього патріарха пожертвувати власним улюбленим сином нагадує про пожертву Голгофи. Історія Йосипа подає в яскравих прообразах історію подвигу Христа Спасителя. Йосип зрокований на смерть заздрісними братами, переміг спокуси Єгипту, піднісся до становища співправителя країни і врятував од голодної смерті свій нарід і єгиптян.
Книги новозаповітного канону, числом 27, також поділені на історичні (4 Євангелії та книга Діянь святих Апостолів), повчальні (21 книжка Апостольських послань) і одна книга пророча (Одкровення святого Івана Богослова). Слово “заповіт” має двоє понять: умова між двома стронами і заповіт умираючого. Заповіт Бога з людиною нині є в тому, щоб людина прийняла в своє серце Христа, як свого власного Рятівника, і таким чином дістала усиновлення від Бога; заповіт Христа, складений напередодні хресної Його смерті і скріплений кровʼю, як кровʼю безневинних жертовних тварин, був скріплений заповіт Бога з Ізраїлем.
Грецьке слово “Євангелія” означає Добру і радісну Вістку. То яку ж вість відтворюють нам чотири Євангелії? Величну, найвищу і найкоштовнішу вістку про втілення заради нашого порятунку Єдиновродженого і Єдиносущого Сина Божого, спонукуваного самовідданою любовʼю до грішної людини; звістка про те, що наш улюблений Господь заступив нас перед правосуддям Божим, узявши на себе покарання за гріхи кожного з нас (Іс. 53:4,5)Але Він узяв на Себе наші недуги, і поніс наші хворощі; а ми гадали собі, що Він покараний і зневажений Богом.
5. Але Він зазнав ураз за гріхи наші і страждав за беззаконня наші: покарання світу нашого було на Ньому, і ранами Його ми уздоровилися.
; про те, що кожний, хто покаявся, дістає від Христа прощення і здатність стати новою людиною. Про цю радість співали Ангели над Віфлеємськими полями святої ночі Різдва Христового, про неї благовістили Апостоли, з нею йшли на пожирання звірами і на вогнища мученики за ймення Христове. Апостольські послання повідують про доброчинну силу, яку даровано кожному, хто визнав Христа-Рятівника для відродження кожного, себто поступового виросту в нову людину-християнина. Одержане Ап. Іваном Одкровення Ісуса Христа показує у небі прославлення Агнця Божого і звіщає про судьби Церкви Христової, про Божий суд над світом і настання Царства Господнього.
Євангелія зображує Христа в Його трьох служіннях: Пророка, Першосвященика, Царя. Стародавній пророк був знаряддям Бога, Христос сам Бог (П.Зак. 18:18-19). Характер служіння Христа як Царя, очевидний уже із Заповіту Бога з Давидом. (2Цар. 7:8-16); про нього казали пророки, але тільки у Новому Заповіті повідані подробиці, котрих не було у пророчих видіннях. Старозаповітний пророк навіть гадки не мав про можливі страждання Месії, тим паче, що видінням страждань передували видіння Його славного Царювання (Ісая 11). Євреї ще донині вважають, що 53 розділ Ісаї оповідає про історичні страждання (народу) в розпорошенні. Ми знаємо з Нового Заповіту, що страждання Христа виокремлені від Його прославлення теперішнім періодом утворення Вселенської Церкви і що повернення Господа буде й часом здійснення заповіту з Давидом. При вивченні Нового Заповіту треба відмовитися від думки, що Церква є істинний Ізраїль, що старозаповітні пророцтва про месіанського царя вже звершилися, і що “престол Давида” (Лук. 1:32)Він буде великим і назветься Сином Всевишнього; і дасть Йому Господь Бог престол Давидів, батька Його; є те саме, що й “престол Батька Мого”. (Одк. 3:21)Переможному дам сісти зі Мною на престолі Моєму, як і Я переміг, і сів з Батьком Моїм на престолі Його., а “дім Якова” — Церква, згуртована з юдеїв та поганів. Місія Посланця Господа Ісуса попервах була звернена до юдеїв. Христос підкорився законові, щоб спокутувати за підзаконних (Гал. 4:4-5)Та коли виповнився час, Бог послав Сина Свого Єдиновродженого, Котрий народився від жінки, підкорився Законові,
5. Щоб визволити підзаконних, аби ми дістали усиновлення.
для виконання обітниці їхнім батькам (Рим. 15:8, 9).Розумію те, що Ісус Христос став служителем для обрізаних – заради істини Божої, щоб звершити обіцяне батькам. А для поганів – з милости, аби прославляли Бога, як написано: За те буду прославляти Тебе, Господе, між поганами, і буду співати йменню Твоєму. Тому до самої Голгофи Євангелії мають неухильний юдейський характер, закликаючи до виконання закону.
Нагірна Проповідь поширює розуміння Закону, вимагаючи тієї досконалости, котрої людина не може сягнути власними зусиллями. Така досконалість досягається через благодать Божу, про що читаємо в Апостольських Посланнях.
Першосвященицьке служіння Христа є завершенням його пророчого служіння. З причини гріховности людей і своєї власної, старозаповітний першосвященик мусив безнастанно приносити пожертви за себе й інших, а також багато за їхні нужди. Першосвященик Нового Заповіту — Христос Сам приніс Себе в досконалу святу пожертву (Євр. 9:14)То тим паче кров Христа, Котрий Духом Святим приніс Себе непорочного Богові, очистить совість нашу від мертвих справ, для служіння Богові живому й істинному!, і просить нині (в Батька) за кожного, що приходить через Нього до Бога.
Усі чотири Євангелії подають нам живий образ єдиної в світі неповторної безгрішної Особистості — Боголюдини, але кожна з них висуває (або акцентує) якусь одну сторону Його земного служіння: у Матвія Ісус — Цар, у Марка — Слуга, у Луки — Людина, у Івана — Бог, але в кожного з них Той Самий Ісус є і Царем, і Слугою, і Людиною (Чоловіком), і Богом.