Про книги Біблії

Головна
До Біблії
Про переклад
Про книги Біблії
Купити на Amazon

Пʼятикнижжя Мойсея (Pentateuch)

Воно назване в Святому Письмі “Законом” або “Книжкою Закону” (єврейською — “Тора” — настанова). Єврейські перекази і старожитня християнська церква приписує укладання його Мойсеєві, вождеві і законодавцеві ізраїльського народу, припускаючи, що саме він зібрав і записав збережені серед його народу усні перекази: про утворення світу, про гріхопадіння перших людей і Потоп ), про походження і первісну історію Ізраїля.

Але не імʼя укладача святих книг, а їхня духовність визначає для нас, християн, їхню достовірність і канонічне значення. Проте доконечне значення в цьому питанні мають посилання Христа і Його Апостолів на Пʼятикнижжя, що дає право встановлювати (поновлювати) безперервний і нерозривний звʼязок старозаповітних книг з новозаповітними. Повторюємо, що через усю Біблію золотою ниткою проходить одна і та ж думка: возз’єднання (через примирення) грішної (мертвої духом) людини з її Творцем.

Пʼятикнижжя Мойсея є документальним підтвердженням поступового відкриття (одкровення) Божого заміру у слові і в ділі вибраному народові, в котрому має народитися Рятівник світу. Уже з 2-го розділу книги Буття зʼявляється визначне ймення Боже “Єгова”, що означає “Вічносущий” (Вих. 3:14) і вказує на безперервне самоодкровення Бога. Цей характер історичного документу надає Пʼятикнижжю особливого значення поміж інших канонічних святих книжок. Пʼятикнижжя є передовсім книга “Заповіту”, спілки Бога з людиною. Разом із тим воно є прообразом Божественного плану порятунку людей, зокрема, прообразом земних переживань кожної врятованої людини.

Буття: Утворення світу і людини. Зрада перших людей Творцеві — гріхопадіння. Покарання і обітниця Рятівника. Вибрання народу, з-поміж котрого має прийти Рятівник. Заповіт з патріархом цього народу Авраамом.

Вихід: Визволення Ізраїля з єгипетського рабства. Ухвалення спілки з Богом через Мойсея на Сінаї. Законодавство.

Левит: Встановлення обрядового закону жертвоприношення і священства, як посередництва поміж Святим Богом і грішною людиною (духовно загиблою).

Числа: Поневіряння звільнених від рабства ізраїльтян під час 40-річного мандрування в пустелі на шляху до землі Обіцяної.

Повторення Закону (Deuteronomium): Повторення і поглиблення закону перед оволодінням звільненими їхнім спадком.

Книги Історічні

У цій частині дванадцять книг Старого Завіту послідовно передають історію ізраїльського народу від смерті Мойсея до 587 року до нашої ери.

Книги повчальні

Із староєврейського канону в християнський перейшло шість книг повчальних. Вони являють класичні зразки священної “поезії”. Виникнення і розвиток цього роду поезії викликано тим, що вона слугувала вираженням ставлення до Бога як окремих осіб, так і всього Ізраїля; віра в Бога і відданість Йому виливалися або в пісні — Псалми, Пісня Пісень, Плач Єремії, або в афоризмах, складених віршами Соломоном та іншими мудраками. Книга Йова чудово поєднує лірику з повчанням. Поетичні місця є також і в книгах пророків.

Форма давньоєврейської поезії — оригінальний паралелізм, оснований на рифмі-співзвуччі і не на ритміці чергування наголосів, а на повторі однієї і тієї ж думки — синоніму (Пс.9:10), або поєднанні в одну строфу двох протилежностей (антитез) (Пс.1:6), нарешті — на розвитку і доповненні однієї і тієї ж думки відповідними виразами (синтез) (Йов.11:18). Строфи у псалмах іноді уриваються приспівом (Псалми 41 та 42). Початок давньоєврейської поезії сягає часів Мойсея (Пісня Мойсея: П.Зак.31:30; 32:1-43). Розквітом поезії була епоха Давида-Соломона.

Книги Пророків

Пророками Святе Письмо називає людей, котрим Бог, для Своєї мети, дає прозріння Своїх утаємничених шляхів; тому вони названі “провісниками”. У єврейському тексті слово “пророк” означає “провісник”, себто, людина, яка сповіщає те, що доступне її внутрішньому зорові.

Назва “пророк” — засвідчує його обовʼязок, а назва “провісник” — на його духовний дар. Святе Письмо розрізняє три форми пророчого провіщення: а) натхненна мова від імені Бога; “Так говорить Господь” (Іс.28:16), б) алегорична оповідь про те, що Бог удостоїв пророка провістити (видіння Єзекиїла Розд. 40) і символічне зовнішнє діяння, яке розтлумачує народові чи окремій особі, його стан, або те, що на нього чекає. (Єр.1:11). Для одержання натхнення ізраїльський пророк не вдавався до зовнішніх заходів впливу на свою духовну природу, як те чинили в старовину поганські оракули — грецькі піфії, римські сивіли, як те вчиняють сучасні мусульманські дервіші, члени людиноненависницьких сект чи медіуми спіритів, — натхнення пророка не екзальтація: його дух єднається з Духом Божим без усілякого зусилля з його боку; він є Божий обранець, він володіє особливим сприйняттям Божественного одкровення, завдячуючи, зокрема, своєму чистому, сумирному, іноді аскетичному життю. (Пророки Ілля, Іван Хреститель та ін. ). Керований Духом Святим, він виразно бачив гріховний стан людини і відчував незнищиму потребу викривати, наставляти, застерігати і вказувати на неминучі наслідки порушення святого Божого закону.

Пророки були не тільки чільниками Ізраїля, але й літописцями його історії. Коли, не зважаючи на заклики пророків, Ізраїль все-таки схилявся до ідолопоклонства і морального занепаду, Бог поклав на пророків ще одне завдання. Дух Святий все виразніше й виразніше показував їм на спасіння, оновлення і уславлення Свого народу, казав про самоодкровення Бога в Особистості Визволителя. Зʼявилася потреба не тільки записувати події, але й позначати пророче слово для повсякчасного навчання і умовляння, для оживлення віри і зміцнення надії. Цій обставині ми завдячуємо виникненню і збереженню пророчих книг. Хоча кожний пророк звертається до своїх сучасників у дусі того, що являє інтерес для цього часу, одначе його слово, як слово провидця, не втратило свого значення й для людей Нового Заповіту, для нас, християн, тим паче, що багато з провіщеного справдилося або ж іще справдиться. Богословський поділ пророків на великих і малих відповідно до обсягу їхніх книг історично помилковий; правильніше розрізняти пророків за часом: до полону вавилонського, в полоні і після повернення з нього.

Книги Нового Заповіту

Перед тим, як розпочати вивчення Святого Письма Нового Заповіту, ми мусимо визнати органічний звʼязок Нового Заповіту зі Старим, як продовження і завершення довічного плану спасіння, накресленого Богом символічно уже в книзі Буття розділ 3:1-24. Новий Заповіт міститься у Старому, цьому “поводирі до Христа” (Гал. 3:24-25), як могутній дуб у малому жолуді. Всі старозаповітні події мають потрійний сенс, означаючи: а) образ діянь Бога з певними людьми в умовах їхнього часу і побуті; б) частина Божественного плану спасіння. в) прообрази великих прийдешніх істин. Наприклад, історія Авраама, Ісаака, Якова та Йосипа, виповнена потрійним смислом. Їх життя повідане просто, по-людськи. Але послух і віра Авраама, що покидає на заклик Бога вітчизну, щоб йти до невідомої країни, засвідчує християнинові, що він мусить духовно виокремитися від світу і почувати себе в ньому мандрівником і зайшлим, очікуючи небесного міста, — а готовність цього патріарха пожертвувати власним улюбленим сином нагадує про пожертву Голгофи. Історія Йосипа подає в яскравих прообразах історію подвигу Христа Спасителя. Йосип зрокований на смерть заздрісними братами, переміг спокуси Єгипту, піднісся до становища співправителя країни і врятував од голодної смерті свій нарід і єгиптян.

Книги новозаповітного канону, числом 27, також поділені на історичні (4 Євангелії та книга Діянь святих Апостолів), повчальні (21 книжка Апостольських послань) і одна книга пророча (Одкровення святого Івана Богослова). Слово “заповіт” має двоє понять: умова між двома стронами і заповіт умираючого. Заповіт Бога з людиною нині є в тому, щоб людина прийняла в своє серце Христа, як свого власного Рятівника, і таким чином дістала усиновлення від Бога; заповіт Христа, складений напередодні хресної Його смерті і скріплений кровʼю, як кровʼю безневинних жертовних тварин, був скріплений заповіт Бога з Ізраїлем.

Грецьке слово “Євангелія” означає Добру і радісну Вістку. То яку ж вість відтворюють нам чотири Євангелії? Величну, найвищу і найкоштовнішу вістку про втілення заради нашого порятунку Єдиновродженого і Єдиносущого Сина Божого, спонукуваного самовідданою любовʼю до грішної людини; звістка про те, що наш улюблений Господь заступив нас перед правосуддям Божим, узявши на себе покарання за гріхи кожного з нас (Іс. 53:4,5); про те, що кожний, хто покаявся, дістає від Христа прощення і здатність стати новою людиною. Про цю радість співали Ангели над Віфлеємськими полями святої ночі Різдва Христового, про неї благовістили Апостоли, з нею йшли на пожирання звірами і на вогнища мученики за ймення Христове. Апостольські послання повідують про доброчинну силу, яку даровано кожному, хто визнав Христа-Рятівника для відродження кожного, себто поступового виросту в нову людину-християнина. Одержане Ап. Іваном Одкровення Ісуса Христа показує у небі прославлення Агнця Божого і звіщає про судьби Церкви Христової, про Божий суд над світом і настання Царства Господнього.

Євангелія зображує Христа в Його трьох служіннях: Пророка, Першосвященика, Царя. Стародавній пророк був знаряддям Бога, Христос сам Бог (П.Зак. 18:18-19). Характер служіння Христа як Царя, очевидний уже із Заповіту Бога з Давидом. (2Цар. 7:8-16); про нього казали пророки, але тільки у Новому Заповіті повідані подробиці, котрих не було у пророчих видіннях. Старозаповітний пророк навіть гадки не мав про можливі страждання Месії, тим паче, що видінням страждань передували видіння Його славного Царювання (Ісая 11). Євреї ще донині вважають, що 53 розділ Ісаї оповідає про історичні страждання (народу) в розпорошенні. Ми знаємо з Нового Заповіту, що страждання Христа виокремлені від Його прославлення теперішнім періодом утворення Вселенської Церкви і що повернення Господа буде й часом здійснення заповіту з Давидом. При вивченні Нового Заповіту треба відмовитися від думки, що Церква є істинний Ізраїль, що старозаповітні пророцтва про месіанського царя вже звершилися, і що “престол Давида” (Лук. 1:32) є те саме, що й “престол Батька Мого”. (Одк. 3:21), а “дім Якова” — Церква, згуртована з юдеїв та поганів. Місія Посланця Господа Ісуса попервах була звернена до юдеїв. Христос підкорився законові, щоб спокутувати за підзаконних (Гал. 4:4-5) для виконання обітниці їхнім батькам (Рим. 15:8, 9). Тому до самої Голгофи Євангелії мають неухильний юдейський характер, закликаючи до виконання закону.

Нагірна Проповідь поширює розуміння Закону, вимагаючи тієї досконалости, котрої людина не може сягнути власними зусиллями. Така досконалість досягається через благодать Божу, про що читаємо в Апостольських Посланнях. Першосвященицьке служіння Христа є завершенням його пророчого служіння. З причини гріховности людей і своєї власної, старозаповітний першосвященик мусив безнастанно приносити пожертви за себе й інших, а також багато за їхні нужди. Першосвященик Нового Заповіту — Христос Сам приніс Себе в досконалу святу пожертву (Євр. 9:14), і просить нині (в Батька) за кожного, що приходить через Нього до Бога.

Усі чотири Євангелії подають нам живий образ єдиної в світі неповторної безгрішної Особистості — Боголюдини, але кожна з них висуває (або акцентує) якусь одну сторону Його земного служіння: у Матвія Ісус — Цар, у Марка — Слуга, у Луки — Людина, у Івана — Бог, але в кожного з них Той Самий Ісус є і Царем, і Слугою, і Людиною (Чоловіком), і Богом.